Основним Законом – Конституцією України (ст. 43) визначено право кожного громадянина на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Відповідно до ст. 2 КЗпП державою забезпечується право громадян на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи.
Взаємовідносини фізичної особи і роботодавця можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. Визначення цивільно-правового договору наведено у ст. 626 ЦКУ. Так, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання результатів праці, і у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється. При цьому, виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.
Згідно зі ст. 32 ЦКУ підлітки від 14 до 18 років у загальному випадку мають неповну цивільну дієздатність і не можуть самостійно укладати цивільно-правові чи будь-які інші договори. Укладати договори вони можуть лише за згодою одного із батьків або особи, яка замінює батьків (ст. 21 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. № 2402-III). Згода має бути у письмовій формі (ст. 188 КЗпП).
Слід зауважити, що заборонено використовувати працю осіб, які молодше вісімнадцяти років, на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Забороняється також залучати їх до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми (ст. 190 КЗпП).
Південно-Східне міжрегіональне управління Держпраці
Джерело: “Я – Бухгалтер”
