Київський апеляційний адміністративний суд у відкритому судовому засіданні розглянув апеляційну скаргу ДПІ в Деснянському районі Головного управління ДФС у м. Києві (див. Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18.08.2016 р. № 826/13368/15).

Так, під час перевірки контролери встановили, що згідно з відповідними договорами підприємством-позивачем виконувалася заправка паливом його автотранспорту й отримання нафтопродуктів. Отримані нафтопродукти підприємство-позивач списувало на витрати як такі, що використані під час провадження господарської діяльності.

При цьому в акті перевірки контролери дійшли висновку, що позивачем не надано до перевірки розрахунки нормативних витрат палива автотранспорту відповідно до Норм витрат палива та мастильних матеріалів на автомобільному транспорті, затверджених наказом Міністерством транспорту України від 10.02.1998 р. № 43 (далі — Норми № 43). Окрім того, в акті перевірки встановлено, що в первинній транспортній документації (подорожні листи службового легкового автомобіля, подорожні листи вантажного автомобіля), зокрема в наданих до перевірки подорожніх листах (ф. 2-ТН) вантажного автомобіля, не заповнено обов’язкові реквізити, а саме:

• графа 32 «Витрати пального»;
• графа 33 «Витрати фактичні»;
• у розділі «Час в наряді, год., хв.» не заповнено графи 34, 35, 36, 37, 38;
• у розділі «Кількість поїздок з вантажем» не заповнено графу 39;
• у розділі «Пробіг, км» не заповнено графи 41, 42, 43;
• у розділі «Перевезено, тон» не заповнено графи 44, 45;
• у розділі «Виконано» не заповнено графи 46, 47;
• у розділі «Зарплата» не заповнено графи 48, 49.

Тож податківці дійшли висновку про безпідставне включення позивачем до витрат виробництва та, відповідно, податкового кредиту, витрат на придбання палива, яке було списано позивачем. Унаслідок цього, за результатами документальної планової виїзної перевірки, контролери донарахували підприємству-позивачу податкові зобов’язання з ПДВ та застосували штрафні санкції.

За словами ж служителів Феміди, чинним законодавством не встановлено перелік первинних документів, які оформлюються при здійсненні тих чи інших операцій. А відтак господарська операція може підтверджуватися складенням будь-якого первинного документа, котрий містить обов’язкові реквізити (ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 р. № 996-XIV) та/або відповідає законодавчо встановленим вимогам щодо його складення.

Зважаючи на це, контролери безпідставно відхилили як підтверджувальний обліковий документ складені позивачем документи, на підставі яких позивачем здійснювався облік палива при транспортуванні товару.

Окрім того не можна визнати правильним і посилання податківців на Норми № 43. Адже цей галузевий нормативний акт призначений для планування потреби підприємств, організацій та установ в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії та раціонального використання нафтопродуктів, а також може застосовуватися для розроблення норм витрат палива. До того ж зазначений нормативно-правовий акт не може визначати прав й обов’язків позивача, оскільки не пройшов державної реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Водночас витрати на придбання паливно-мастильних матеріалів конкретного платника, що підлягають урахуванню при визначенні його оподатковуваного доходу, не обов’язково мають дорівнювати цим нормативам. А відтак відповідні витрати повинні визнаватися на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення та зберігання яких передбачено правилами ведення бухобліку, й інших документів, установлених р. II ПКУ (як того вимагає п. 138.2 ПКУ).

Таким чином, на думку колегії суддів, апеляційна скарга ДПІ є необґрунтованою, її доводи не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому в її задоволенні необхідно відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Джерело: Інтерактивна бухгалтерія