Нещодавно, а саме 22.11.2016 року по справі № 826/11397/14 (№ в ЄДРСРУ 63283712)   Верховний суд України підтвердив свою ж правову позицію щодо недійсності господарських операцій платника податку під час здійснення господарської діяльності з контрагентом, який має ознаки фіктивності.

Нагадаю, що у постанові Верховного Суду України від 1 грудня 2015 року по справі № 826/15034/14 (№ в ЄДРСРУ 54688725) міститься правовий висновок про те, що  статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю .

ВАЖЛИВО:  Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку, оскільки подані суб’єктом господарювання первинні документи бухгалтерського та податкового обліку (податкові накладні, акти приймання-передачі виконаних робіт (наданих послуг) тощо) не є достатніми доказами фактичного виконання операцій; спірні господарські операції не підтверджені належними первинними документами, що в сукупності з виявленими податковим органом фактами щодо фіктивної діяльності контрагента позивача свідчить про безтоварність господарських операцій, що виключає правомірність їх відображення у податковому обліку цього товариства, є правильним.

Аналогічні твердження  містяться у рішеннях Верховного суду України від 12 січня 2016 року, 19 квітня 2016 та від  26 квітня 2016 року.

Підтверджуючи вищевикладену позицію суд виходив з того, що вимоги до підтвердження даних, визначених у податковій звітності, встановлені статтею 44 ПК. Так, згідно з положенням пункту 44.1 цієї статті для цілей оподаткування платники податків зобов’язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов’язаних з визначенням об’єктів оподаткування та/або податкових зобов’язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов’язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності в Україні визначає Закон України від 16 липня 1999 року № 996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»(далі – Закон № 996-ХIV).

Відповідно до статті 1 цього Закону первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

ВАЖЛИВО:  Аналіз цієї норми дає підстави вважати, що первинний документ згідно з цим визначенням містить дві обов’язкові ознаки: відомості про господарську операцію і підтвердження її реального (фактичного) здійснення.

Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що господарська діяльність – це діяльність особи, що пов’язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-ХIV господарська операція – це дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов’язань, власному капіталі підприємства.

Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона має спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Здійснення господарської операції і власне її результат підлягають відображенню в бухгалтерському обліку.

За змістом частин першої та другої статті 9 Закону № 996-ХIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Тобто для бухгалтерського обліку мають значення лише ті документи, які підтверджують фактичне здійснення господарських операцій.  (Справа ВСУ № 804/4663/15 від 27.01.2016 р.).

Слід зазначити, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку. Відповідно до частини першої статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Отже, договір свідчить лише про намір виконати дії (операції) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання.

Аналогічне положення міститься у рішенні  Верховного суду України від 19 квітня 2016 року у справі № 21-4985а15.

ВАЖЛИВО:  Відповідно до вищенаведеного визначення господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу.

Вимога щодо реальних змін майнового стану платника податків як обов’язкова ознака господарської операції кореспондує з нормами ПК.

Так, згідно з пунктом 138.2 статті 138 ПК витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

При цьому відповідно до підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Водночас відповідно до пункту 198.3 статті 198 ПК податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (пункт 198.6 статті 198 ПК).

Аналіз наведених норм свідчить, що господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

ВАЖЛИВО:  Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов’язаний суб’єкт владних повноважень.

Треба також  наголосити на позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі  «Федорченко та Лозенко проти України» , відповідно до якої, суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом».

Разом з тим, відповідно до принципу змагальності, суб’єкт господарювання має спростувати доводи суб’єкта владних повноважень, якщо їх обґрунтованість заперечує, а отже при розгляді конкретної справи суди такі доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати.  (Рішення ВСУ, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р.).

ВИСНОВКИ:  Таким чином, для спростування фіктивності своєї та/або діяльності контрагента платник податку, в суді, повинен довести (або нагадати) про наступні фактори, а саме про:

• Господарську операцію, що підтверджується первино – бухгалтерськими документами;
• Реальну зміна майнового стану платника податків;
• Причино – наслідковий зв’язок між господарською операцією та зміною майнового стану.
• «Презумпцію невинуватості» та «Презумпцію добросовісності платника податків» (Верховний суд України, справа № 810/6201/14 від 22.03.2016 р.);
• «Правило Індивідуальної відповідальності» (Верховний Суд України від 31.01.2011 р. у справі № 21-47а10);
• Недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановлення протиправності дій контрагента (Європейський суд з прав людини, від 9 січня 2007 року у рішенні «Інтерсплав проти України», від 18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії, “Булвес” АД проти Болгарії», Верховний Суд України, зокрема у постанові № 21-1578 від 13.01.2009 року).

P.S. Разом з цим, все вищевказане немає сенсу… адже:

«Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вказує, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, а отже господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».

При цьому, Суд абсолютно не цікавить, що постанова про порушення кримінальної справи  (за старим КПК) не є належним доказом у справі, оскільки не є остаточною за своїм змістом, не має наперед встановленого й доведеного характеру, тобто не є юридичним фактом, оскільки обвинувальний вирок суду в кримінальній справі відсутній.

P.s.s. все вищевикладене означає, що наступив кінець підприємництву в країні… нажаль…

Евгений Морозов,

адвокат (судебная защита), магистр права

Источник: Ліга.Блоги