Основні законодавчі акти в сфері земельних правовідносин встановлюють обов’язковість використання земельної ділянки за її цільовим призначенням і відповідальність за невиконання такої вимоги.
Так, п. “а” ч. 1 ст. 91 і п. “а” ч. 1 ст. 96 Земельного кодексу України, абз. 10 ст. 35 Закону України “Про охорону земель” передбачено, що власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, земельної ділянки зобов’язані забезпечувати використання його за цільовим призначенням.
Згідно зі ст. 1 Закону України “Про землеустрій” цільове призначення земельної ділянки – використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.
Однак деякі розбіжності може викликати ст. 19 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), яка визначає, що за основним цільовим призначенням земельні ділянки поділяються на 9 категорій, цей перелік включає тільки основні категорії і до того ж не є вичерпним. Але вже у ст. 20 ЗК України законодавець ототожнює поняття “віднесення земельної ділянки до тієї або іншої категорії” і “зміна цільового призначення земельної ділянки”.
Таким чином, можна припустити, що категорії, визначені у ст. 19 ЗК України, і є видами цільового призначення земельної ділянки, тим більше що вони виділяються за критерієм основного цільового призначення. Таке припущення підтверджується Класифікацією видів цільового призначення земель, яка встановлює види цільового призначення, відповідні до категорій, що визначені у статті 19 ЗК України, і визначає підвиди в межах кожної категорії.
Така неоднозначність може викликати розбіжності у віднесенні тих або інших дій/бездіяльності особи до нецільового використання ділянки.
Далі спробуємо розібратися, що може бути
<…>
Джерело: >ЮРИСТ&ЗАКОН – не забудьте оформити передплату на улюблене видання!
Щоб БЕЗКОШТОВНО отримати доступ до повного текста статті заповніть, будь ласка, заявку: